„...Той час закарбувався на все врем`я, на все життя”

Минає 76 років від трагічних і жахливих подій 1932-1933 років. Багато зроблено висновків. Але сьогодні ми говоримо з вами про цей скорботний   день – Голодомор 1932-1933 років в Україні.
Поновити картину тих подій допомагає людська пам’ять. Свідчення очевидців записані, задокументовані та зберігаються у створеній Державним архівом області колекції про Голодомор 1932-1933 років на Черкащині та в архівному відділі. Всі свідчення розподілені та описані за місцем подій. Постраждалі мусять сказати про себе і про тих, кому не судилося дожити до сьогодення.
Ось що записано працівником Уманського краєзнавчого музею зі слів очевидиці тих подій О.С. Гуральнік, 1920 р.н., яка на той час проживала в с. Піківець Уманського району: „Було мені 12 років. Маму завели в лікарню, а ми вдвох з братіком осталися в дома, він був на 6 років менший. А мама каже: „Не відчиняйте нікому, бо прийдуть і з’їдять”. В Гумань почала ходити в 5 клас. То в кого були батьки, то водили дітей в школу. А я закинула тоді школу, бо коло цвинтаря ловили людей. Мама прийшла з лікарні худа... Нарву лободи, насушу та й їли її...”. Далі Олександра Семенівна згадує, що по хатах ходили „активісти” та все витрушували, навіть під стріхою хати перевіряли, чи нічого люди не приховали. Дійшло до того, що люди варили звичайну воду і вважали її за їжу. Спогади ці зберігаються в архівному відділі.
Безпосередні свідки тієї трагедії без хвилювання не можуть згадувати ті події і дуже важко їм повертатися в той час. Спогади ці сповнені надлюдських переживань.
Влітку відбулася зустріч з Іриною Йосипівною Вовнянко, 1917 р.н. Сьогодні вона проживає разом з дочкою в місті, а під час Голодомору 1932-1933 років мешкала зі своєю родиною в с. Черповоди Уманського району (тоді Ладиженскього району). Тяжко їй пригадувати ті пекельні часи. Під час розповіді Ірина Йосипівна декілька раз зупинялася, на очах виступали сльози. Зі спогадів дізнаємося, що родина у неї була велика: батько та мати, 4 брати і 1 сестра. Було у них велике своє господарство, а після того, як „вступили до колгоспу”, худобу всю забрали, ходили по під-хати „сільські комнезами” та все витрушували, навіть із горшків-глечиків. Але завдяки тому, що зберегли два мішки льону, родина змогла пережити зиму та дожити до тепла. „... Коли почалося тепло, то ходили на поле, збирали падалішнє зерно – ячмінь. Хто прийде з дітей з того поля, а хто і не міг – залишалися на полі, бо були худі дуже, не було сил іти, та і помирали. По сьогоднішній день пам’ятаю – лежала дівчинка мертва з чорними косима... З гнилою картошки і полови проса пекли „оладки” (якщо можна так їх назвати), на сьогоднішній день це не їв би ніхто. А тоді це була сама найкраща паска з такою їдою... Все не можна написати і згадати. Той час закарбувався на все врем`я, на все життя”. Не дивлячись на всій поважний вік, Ірина Йосипівна пригадала і записала тих, хто не пережив ті роки – роки Голодомору 1932-1933 років. Перечитуючи прізвища, імена людей, розумієш, що смерть забирала цілі родини, не шкодувала ні старих, ні малих. У цих свідченнях немає слів вимислу.
Очевидці переживають ті події як страшний сон. Деякі відмовляються пригадувати і говорити.
З людської пам’яттю нічого не вдієш, вона живе, вона відроджується. Є сторінки у нашій історії, які повинні не роз’єднувати, а згуртовувати нас, українців. Саме поколінню ХХІ століття робити висновки про минуле на майбутнє. Історією може бути лише те, що ми збережемо.

Начальник архівного відділу
міської ради Н.В.Ходаківська

ДЗВОНИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ
(до 75-річчя Голодомору в Україні 1932-1933 років)

Голодомор 1932-1933 років – одна з найбільш трагічних сторінок українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити "успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати у засобах масової інформації, офіційних документах. Зарубіжна ж інформація кваліфікувалася як інсинуації. Згодом категорична заборона перетворилася на політичну установку, ідеологічну догму і набагато пережила своїх творців.
Проте і найсуворіше вето не могло викорінити з пам’яті народу спогади про голод. Розповіді про ці події передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах.
Страхітлива трагедія Голодомору в Україні викликала щире співчуття світової громадськості. Так, на початку 1980-х років широка зарубіжна громадськість відзначала піввікову дату Голодомору в Україні. За кордоном ця тема породила величезну історіографію та публіцистику, було видано чимало спогадів і документів. У той же час у Радянському Союзі, як і раніше, обходили тему Голодомору, або ж усупереч істині спростовували "фальсифікаторські вправи” зарубіжних авторів. Лише у грудні 1987 року в республіці офіційно визнано, що наприкінці 1932 – на початку 1933 років були серйозні продовольчі труднощі, "а в ряді сільських місцевостей і голод”. 26 січня 1990 року була прийнята постанова ЦК Компартії України "Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів”. Постанова відзначає, що "безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики”.
Як свідчать архівні документи та матеріали, страшний голод був викликаний не примхами природи, а став наслідком волюнтаристської сталінської політики на селі, мав конкретні соціально-економічні передумови.
У той час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства у 1929-1930 роках, Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинений на початку 1920-х років. Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії це було погано не тільки само по собі, але і приховувало велику небезпеку для режиму в майбутньому. У 1929-1930 роках Сталін придушив опір "правих” і взяв курс на колективізацію та розкуркулення, який особливо боляче вдарив по Україні. У 1929-1931 роках прокотилося декілька хвиль арештів представників українських інтелектуальних кіл. Цій першій атаці на українську інтелигенцію передувала загальна кампанія, спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала у собі самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які живили її протягом сторіч. "Обезглавлювання” нації шляхом усунення її кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного відродження. Але Сталін, очевидно, усвідомив, що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася й на сторінках партійної преси. "Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 року стверджувала, що "знищення соціальної бази українського націоналізму – індивідуальних селянських господарств – було одним із основних завдань колективізації на Україні”.
Жорстко придушували не лише селян. Українські комуністи також були перешкодою для Сталіна. Ще у 1929 році українські партійні та радянські організації особливо уперто опиралися нереалістичним зерновим заготівлям і особливо не квапилися у пошуках куркулів. У Кагарлицькій окрузі на Київщині, повідомляла 9 жовтня 1928 року газета "Правда”, "всі керівники, аж до секретаря окружкому, схвалювали куркульську лінію, мовляв, "ми не маємо куркулів. Ми маємо лише селян”. Не лише окружне керівництво, але й загалом усю українську компартію гостро критикувала "Правда” (5 вересня, 6 жовтня, 6 листопада 1929 року) за виступи проти заготівельного плану наступного року, "особливо в вирощуванні зернових культур”. Багатьох партійних керівників звільняли з посад. Але ті, хто приходив на зміну жертвам чистки, опинялися перед тими ж труднощами. Так, у 1926 році, коли було зібрано найкращий урожай перед колективізацією, Україна здала 3,3 млн.т зерна (21? урожаю). В доброму врожаї 1930 року ця кількість зросла вже до 7,7 млн.т (33? урожаю). І хоч частка України становила лише 27? усього урожаю зерна в Радянському Союзі, вона мала забезпечити 38? зернових заготівель. У 1931 році перед Україною поставлено вимогу про здачу тих же 7,7 млн.т, у той час як зібрано було лише 18,3 млн.т, тобто 42? (майже 30? зерна втрачено через погано зорганізоване колективне збирання урожаю). Фактично на державні заготівельні пункти було відправлено 7 млн.т зерна. Це означало, що Україна прирікалася на голод, який врешті і вразив її наприкінці весни 1932 року, бо лише по 100 кг зерна на душу населення було залишено для мешканців українського села.
6-9 липня 1932 року відбулась третя всеукраїнська конференція КП України, на якій Молотов і Каганович репрезентували Москву. У своєму виступі Молотов назвав спроби звалити вину за невдачі на нереалістичні плани "антибільшовицькими” і додав: "Не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом” ("Правда”, 1932, 14, 15 липня).
Отже, за наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед українського селянства. Ситуація загострилася уже в липні 1932 року і щодалі погіршувалася. На 1 листопада план нових заготівель Україна виконала лише на 41?. Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх вимог, поринула у справжній вир голодового терору, безжалісно прискорюючи швидкість цього гону.
Липневу директиву, що встановлювала норми заготівель зерна для України та Північного Кавказу, уряд підсилив іншою директивою від 7 серпня 1932 року, яка включала правові санкції, що передбачали конфіскацію селянського зерна. Згідно з цією директивою, винні у вчиненні злочину проти колгоспної власності, проголошеної державною, вважалися "ворогами народу” і підлягали розстрілові. За пом’якшуючих обставин подібні "антидержавні злочини” каралися ув’язненням строком не менше десяти років з конфіскацією майна. Селянкам, які зібрали кілька колосків пшениці на колгоспному полі, давали трохи менші строки. Директива передбачала також ув’язнення куркулів, які намагалися "примусити” селян залишати колгоспи, до "концентраційних таборів” строком від п’яти до десяти поків.
Цей закон стрімко втілювався у життя. Повідомлялося, наприклад, про 1500 смертних вироків, винесених за один місяць лише у Харківському суді. Колгоспника колгоспу "Третій вирішальний рік” у с.Пушкарівці Дніпропетровської області засудили до п’яти років після того, як у нього вдома знайшли пляшку, наповнену власним зерном. У с.Мала Лепетиха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили за те, що вони поїли м’ясо похованого коня. Причиною такої суворої кари було те, що кінь начебто здох від сапу і ДПУ боялося якоїсь епідемії. Подібних прикладів можна було б навести чимало.
Була проведена чергова мобілізація місцевих сільських активістів, на допомогу яким прислали міських комуністів і комсомольців.
Навіть у 1932 році, після серії партійних та інших чисток останніх років, серед голів колгоспів та місцевих партійних керівників можна було зустріти таких, які не хотіли більше брати участь у злочинних акціях, спрямованих проти свого народу. У серпні 1932 року трагічна подія сталася у с.Михайлівка Сумської області. Голова колгоспу, член партії та колишній партизан Чуєнко розповів колгоспникам про план заготівель та заявив, що не має наміру віддавати зерно без згоди тих, кому воно належить. Тієї ж ночі він залишив село, але ОДПУ захопило його і ув’язнило разом із головою сільради. Наступного дня стався "жіночий бунт”, учасниці якого вимагали звільнення заарештованих, зменшення податку, виплати заборгованої селянам платні, а головне – зменшення зернових норм. В результаті судового процесу 67 осіб відправили до концтабору, а деяких селян, у тому числі і Чуєнка, розстріляли.
Заготівельна кампанія тривала. Комуністів, які не відповідали вимогам, зліквідовували чи замінювали надійними людьми. На нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали "буксирними бригадами”, часто мало чим відрізнялися від банд головорізів. Їхньою звичною методою було побиття людей.
У 1931 році ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно, інколи 40 кг, часом і 80 кг. У 1932 році не було жодного. Щонайбільше знаходили 4-8 кг, але і цю "зайвину” забирали.
Як у місті, так і на селі поширювавлася брутальність, яку офіційно заохочували або навіть робили частиною ідеології. Жінку, вагітну на восьмому місяці з с.Харсин Полтавської області, яку піймали, коли вона рвала недозрілу пшеницю, побили дошкою, після чого вона невдовзі померла. У с.Бідьське на Полтавщині Настю Сліпенко, матір малих дітей, чоловіка якої перед тим заарештували, застрілив озброєний охоронник уночі, коли вона копала картоплю. Після цього троє її дітей померли з голоду.
Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забрали навіть горох, картоплю і буряки та проводили особливо ретельний обшук, припускаючи приховання якоїсь їжі.
Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту; про дітей та старих людей, які лежали в спільних могилах ще живі протягом кількох днів.
Піку голод досяг навесні 1933 року, закінчився – наприкінці літа 1933 року. Найжахливіша ситуація склалась у березні – червні, коли у селян після суворої зими не залишилось ніяких продовольчих запасів. Держава ж практично ніякої допомоги не надавала. Більше того, упродовж 22 місяців селянам не видавали хліба на зароблені трудодні, а створені у колгоспах натуральні фонди – насіннєвий, фуражний, продовольчий – було передано в рахунок хлібозаготівель. Доведені муками голоду до відчаю, люди стали вживати в їжу кішок, собак, щурів, мишей, потім кропиву, лободу, листя дерев. Одним із наслідків голоду стало трупоїдство та людоїдство. Почалася масова смертність, причинами якої були, як наслідки голоду, дистрофія і шлункові захворювання. Були села, населення яких вимерло повністю.
За оцінками Роберта Конквеста, кількість жертв у справжній війні проти селянства, ров’язаній Сталіним в Україні у 1932-1933 роках, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни. У Черкаській області кількість жертв Голодомору 1932-33 років становить близько 300 тисяч осіб, з них 154,5 тисяч осіб – померлі від голоду.
Якщо порівняти кількість загиблих під час сталінських репресій, Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та Голодомору 1932-1933 років, то, за свідченнями фахівців Державного архіву Черкаської області, вражає перевага загибелі людей саме від голоду на багатих родючих землях регіону. Протягом 1932-1933 років загинуло голодною смертю в Звенигородському районі 4009 чоловік, Кам’янському – 2302, Христинівському – 3717, Черкаському –6941, Шполянському – 7321 чоловік. Христинівський та Уманський райони Черкащини, маючи найбільш родючі черноземи, у 1932 – 1933 роках під час голоду були визнані одними з неблагополучних. Житель с.Ковалихи Смілянського району Н.Буткевич у спогадах від 5.02.1990 відзначає: "Всього від жахливого голоду у 1932-33 р.р. у Ковалисі загинуло понад 400 чоловік. Для порівняння скажімо, що з фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулося до рідних порогів 164 чоловіки”.
Ховати мертвих було нікому, на це у живих не вистачало сил. Тому часто ховали своїх близьких на городах і у погребах. По селу їздив возниця, якому було доручено збирати трупи і вивозити їх на кладовище, де була викопана велика яма, в яку скидали мерців, а іноді і ще живих. Скільки їх поховано живцем? А скільки і таких, що знайшли в собі сили, щоб вибратись з цієї жахливої могили. Архівні документи і матеріали свідчать: "…був виділений гужовий транспорт і два чоловіка, які щоденно вивозили людей на кладовище. На кладовищі було викопано дві ями, типу кагата, до яких звозили мертвих людей, скидали їх туди… Яма не закривалась, поки не була заповнена трупами… Людям, котрі возили трупи на кладовище, виділялись харчі на прожиття”.
Безпосередніми свідченнями голоду є статистичні відомості про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів. Відомо, що органи ДПУ змушували секретарів сільських рад, робітників ЗАГСів знищувати метричні книги, фальсифікувати відомості про смерть. За владними вказівками та негласними інструкціями, лікарі теж старанно приховували істинну картину смертності та її чисельність. Житель с.Нечаївка Шполянського району Ф.П.Смагленко свідчить: "…Реєструвати смерть близьких до сільради майже ніхто не приходив, а часто й не було кому приходити. Доводилось записувати на основі повідомлень свідків чи інших людей. Бувало й так, що людину записували до книги реєстрації смертей, а вона ще була живою, а то й взагалі вижила. До речі, про книгу реєстрації смертей. Вона дуже швидко кінчалась і доводилось просто вести список мерців. У графі "причина смерті” я писав: "з голоду”… Десь у квітні 1933 р. була одержана з району цілком таємна інструкція, яку після прочитання, без права робити нотатки, було повернуто до спецвідділу райвиконкому”…
Проте деякі державні службовці знаходили в собі мужність не додержуватись інструкцій і заборон. Завдяки їм відтворено дійсну картину Голодомору, зокрема, по Смілянському району.
У 1932-1933 роках на Черкащині знаходились люди, які протестували проти геноциду, закликали людей до спротиву. В архівах збереглися листівки, які розповсюджував у с.Каврай-ІІ Гельмязевського району Я.П.Резник. У цих листівках він писав: "На сьогодні ми живемо в смертельних пазурах компартії, яка безжально душить голодом все трудове селянство. Докази цього є. По нашій країні умірає з голоду щоденно близько 16 тис. трудового селянства, з яких понад 9 тис. дітей. Ці цифри свідчать про те, як розгулявся голодний комуністичний комар над трудовим селянством (Сталін). Він травив свою партію безжалісно голодною смертю так, що навіть (комуністів) закопують в землю і цілі села, що полуживих називають ледарями. І хватає звірячого насильства голодну масу агітувати і казати, що з голоду мруть тільки ледачі.
Селяни, компартія веде до гибелі цілу величезну Україну…
Селяни, виступайте проти компартії, організовуйте єдиний фронт…”
У спогадах жителя м.Умань В.К.Білоуса від 17 липня 1989 року звучить не лише біль від втрат людей, померлих голодною смертю, а і турбота про наше майбутнє: "Нам, живим, необхідно відновити трагічні сторінки великого голоду 1932-33 років, по кожному селу, по кожній родині. Знайти і упорядкувати забуті, зарослі бур’яном могили. Шляхом опитування живих свідків голоду, підрахувати по кожному селі, по кожній сім’ї, по кожній родині кількість закатованих голодом. По кожному селу окремо… скласти поіменні списки жертв сваволі і списки ці назвати "Білою Книгою”. По пам’яті народній скласти списки уповноважених ОДПУ, місцевих сільських активістів, що своїми нелюдяними діями прирікали людей на голодну смерть. Надати цим спискам назву "Чорна Книга”. І друга мета висвітлення правди про великий голод 32-33 років – це повернення морального здоров’я народові, його життєвих, споконвічно доброчинних засад. Саме трагічні 32-33 роки прямо підвели від природи працьовитий і чесний народ до думки, що красти не лише можна, а й потрібно. Якщо дозволено безкарно вбивати голодом ні в чому не винних людей, то одну людину покалічити чи позбавити життя начебто і не злочин.”
Хочеться приєднатися до цих слів і схилити голову перед світлою пам’яттю мільйонів людей, які загинули під час Голодомору 1932-1933 років.

Документи плачуть, звинувачують, розповідають ....

У минулому майже кожного народу є трагічні сторінки. Трагічна доля не обійшла і українців.
Сьогодні, в цей скорботний день, ми говоримо про Голодомор 1932-1933 років і разом з Вами згадуємо мільйони його жертв.
Понад 60 років це лихо могло замовчуватися тільки у тоталітарній державі. Проте, архівні документи, що вдалося виявити, розкривають причини голоду, називають його конкретних винуватців. Поновити картину тих подій допомагає людська пам'ять.
Трагічна подія в житті та історії українського народу висвітлена у збірнику документів і матеріалів про голодомор 1932-1933 р.р. Державного архіву Черкаської області, що зберігається в архівному відділі міської ради. Збірник є даниною пам'яті жителям Черкаського краю, які загинули мученицькою смертю від голоду.
Документи плачуть, звинувачують, розповідають...
Ця безкровна війна, така нерівна, людоморська війна проти цілого народу - працьовитого, безвинного, не минула і наше місто.
Уже в травні 1932 року по місту щоденно підбирали 6-8 трупів в зв'язку з голодуванням. Значна частина студентства покидала навчання. Уманський район вимагав особливої уваги.
1932 р. - а) по підприємствах: завод "Труд" - 20 випадків опухання робітників; фабрика взуття - 6 випадків опухання; швацька фабрика - 10 випадків опухання; б) по селах району є 20 випадків опухання.
З січня 1933 року відмічається незадовільне положення з хлібопостачанням трудящим міста. Хліб отримували тільки робочі, наукові робітники, вчителі, студенти, працівники пошти. Щоденно вони мали по 300 г хліба, але їх утриманці хлібом не забезпечувалась. 16-17, 19 січня хліб зовсім не видавався. Лікар-комуніст виявив 9 випадків опухання робочих на ґрунті голоду. В зв'язку з тяжким матеріальним становищем, поганим продовольчим постачанням виїхало із Умані до 700 студентів, які кинули навчання.
Із архівних документів, датованих березнем 1933 р., дізнаємося: по місту і селах збільшилася смертність на ґрунті голоду. В Умані більше 100 червоноармійців, які зовсім не отримували продуктів харчування, і тому знаходилися у тяжкому стані. За лютий місяць померло від голоду 230 чол. Крім того, в лікарнях померло 103 людини, які були підібрані міліцією на вулицях у виснаженому стані. Зареєстровано 10 убивств, що були проведені виключно для пограбування продуктів харчування.
Про тяжкі продовольчі труднощі ми дізнаємося з листа Київського обласного відділу ДПУ від 12 березня 1933 року, де говориться - труднощі по Київській області з кожним днем загострюються, зокрема, по Умані.
"...м. Умань. Зареєстровано 120 випадків смерті на ґрунті виснаження. Відмічені факти опухання робочих з великим виробничим стажем. На цвинтарі щоденно знаходять трупи, які вивозилися родичами померлих, але вони не були похованими".
Архівні матеріали свідчать, що 20 березня 1933 року у доповідній записці Уманський райком називає такі цифри: голодом охоплено 29 сіл та місто Умань. По селах нараховується 6411 чол. та по місту 775 чоловік опухлих від голоду. По наданню допомоги населенню міста проводиться робота. Так, родинам опухлих робітників була надана медична допомога - зафіксовано 103 родини, в них 412 душ, декласової людності - 93, родини - 359 душ. Але це були не повні дані, тому що в рахунок не бралися поодинокі випадки. Серед школярів міста виявлено понад 400 дітей, що недоїдали. Організовано їдальню на 250 дітей. З вулиць міста було підібрано в дитбудинки 200 безпритульних дітей. Допомога надавалася як за рахунок місцевих ресурсів, так і за рахунок отриманих з області. Але, незважаючи на надану допомогу, опухання по місту збільшувалося, збільшувалась і смертність. Так, за лютий вмерло 243 чоловіки, за 13 днів березня - 282.
Архівний відділ проводить пошукову роботу про життя міста 1930-1934 років, по зібранню свідчень очевидців про ті страшні роки. В спогадах, постраждалої від голодомору, які зберігаються у відділі, читаємо: "..Весною 1933 року в одну ніч померли три брати - чотирьох, шести та восьми років. На кладовищі викопали одну яму і їх разом поховали... Ніхто не мав сили плакати за померлими, думали тільки - аби щось поїсти... Багато людей так і не знають, де поховані їх рідні, які померли в роки голодомору...".
Нині на Черкащині, як і по всій Україні, проводиться робота по формуванню регіональної Книги пам'яті, в якій будуть згадані жерти та постраждалі в роки страшного лихоліття 1932-1933 років. Уже випущений 1-й її том, який був презентований на загально обласному заході 21 листопада 2007 року у Лисянському районі, с. Боярка. На відкритті пам'ятника невинно убієнним жертвам Великого мору. 2-й том Книги пам'яті буде підготовлений до роковин Голодомору 2008 р.
Цей трагічний день повинен згуртувати українську націю, змусити кожного з нас згадати нашу історію і замислитися над майбутнім. З нами поряд ще живуть свідки тієї трагедії. Допоможіть нам зібрати документи, скарги, листи, заяви громадян, що охоплюють передумови виникнення голодомору та його наслідки, спогади та свідчення очевидців про роки Голодомору.
Історією може бути лише те, що ми збережемо.
Перед нами, нащадками тих, хто зміг пережити голодомор, і тих, кому не судилося, постає завдання надзвичайної політичної ваги - гідно вшанувати пам'ять його жертв.

Архівний відділ.